2222

В останні роки проблема насильства над жінкою  та дитиною в сім’ї все більше привертає увагу фахівців. У США та Західній Європі перші роботи, присвячені цій проблемі, стали з’являтися починаючи з 70-х років. Пізніше були розроблені різні соціальні програ­ми для профілактики наслідків такого насильства.

В Україні проблема насильства над жінкою та дитиною в сім’ї тривалий час не була предметом спеціальних досліджень соціологів, психологів та соціальних працівників. Нею займалися, в основному, кри­міналісти при вивченні злочинів, які здійснювалися в сімейно-побутовій сфері. Однак, практика останніх років доводить концептуальне осмислення цього питання на державному рівні. Свідченням цього є і прийняття законодавчої бази, і створення кризових центрів роботи з тими, хто потерпає від насильства в родині.

В Україні відбуваються перші спроби запровад­ження й реалізації певних моделей роботи: превен­тивної, навчально-тренінгових програм, роботи з правоохоронними органами, організації притулків для жінок, кризових консультативних центрів (оч­них та заочних), центрів реінтеграції, груп взаємопідтримки чи самодопомоги, психотерапев­тичних програм (індивідуальних та групових).

За визначенням Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», який Верховна Рада України ухвалила 2001 року, насильство в сім’ї — це «будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи еконо­мічного спрямування одного члена сім’ї по відношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як лю­дини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізично­му чи психічному здоров’ю». Отже, жертвою домашнього насильства може стати будь-хто: жінка, яку постійно лає і б’є її чоловік, дівчинка-підліток, що страждає від сексуальних переслідувань свого вітчима, хлопчик, якого лупцює мати-алкоголічка, старенька бабуся, що її ненавидять власні діти…

Закон розрізняє чотири види домашнього насильства:

• фізичне;

• психологічне;

• економічне;

• сексуальне.

Фізичне насильство в сім’ї — це навмисне нанесення побоїв, тілесних уш­коджень одного члена сім’ї іншим, яке може призвести чи призвело до по­рушення нормального стану фізичного чи психічного здоров’я або навіть до смерті постраждалого, а також до приниження його честі та гідності.

Сексуальне насильство в сім’ї — це примушування до небажаних статевих стосунків у родині, а також сексуальні дії щодо неповнолітнього члена сім’ї.

Психологічне насильство в сім’ї — це насильство, пов’язане з тиском од­ного члена сім’ї на психіку іншого через навмисні словесні образи або пог­рози, переслідування, залякування, які доводять постраждалого до стану емоційної невпевненості, втрати здатності захистити себе і можуть заподі­яти або заподіяли шкоду психічному здоров’ю.

Економічне насильство в сім’ї — це навмисні дії одного члена сім’ї щодо іншого, спрямовані на те, щоб позбавити постраждалого житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які він має законне право. Такі дії можуть заподіяти шкоду фізичному чи психічному здоров’ю, або навіть призвести до смерті постраждалогоНа жаль, це дійсно так. За даними соціологічних досліджень, серед розлу­чених жінок кожні три з чотирьох опитаних потерпали від домашнього на­сильства. Офіційна статистика Міністерства внутрішніх справ свідчить, що більше ніж 81 тисяча осіб перебувають на обліку за вчинення насильства в сім’ї.

Чому це відбувається? По-перше, тому, що метою домашнього насильства завжди є встановлення контролю над жертвою, коли кривдник намагається бути єдиним «розпорядником» її життя. Підкоряючись, жертва стає безпо­радною, не може правильно оцінювати ситуацію, більше навіть не нама­гається себе захистити. В такому стані постраждалі від домашнього насиль­ства часто самі відмовляються від спроб їм допомогти. По-друге, тому, що в українському суспільстві «не прийнято» розповідати про такі речі. На жаль, ми стикаємося зі «змовою мовчання» та прихованим осудом потерпілих від насильства в сім’ї: наприклад, розумна жінка, маючи науковий ступінь і досягнувши успіху в службовій кар’єрі чи бізнесі, не може говорити про те, що її б’є чоловік, який сам обіймає керівну посаду. А мати не може визнати, що її рідний син знущається над нею: вона, мовляв, «сама винна» в тому, що не догодила, не так виховала, не зберегла сімейного во­гнища. Така позиція хибна. Ніхто, ніколи і ні за яких обставин не має стати жертвою домашнього насильства, бо насильство — це злочин. У суспільстві утвердилися й багато інших стереотипів щодо насильства, які перешкоджають подоланню цього явища. А, мабуть, найбільше згубно впливають на суспільну думку уявлення про те, що поодинокі випадки аг­ресії не є насильством. Насправді це не так. Прояви домашнього насиль­ства мають циклічний характер: випадок насильства — примирення — заспокоєння — посилення напруги — і знову насильство. Кожного на­ступного разу цей цикл може скорочуватися в часі, а насильство — ста­вати більше інтенсивним та жорстоким.

Тема попередження сімейного насильства вже багато років знаходиться у центрі міжнародного обговорення. У країнах Західної Європи і Північної Америки ця проблема більше двох десятиріч міститься в полі зору громадськості й тому досліджена набагато краще, ніж в Україні. До останнього часу в нашій державі було накладено своєрідне табу на обговорення як проблем насильства над дітьми та жінками, так і проблем насильства проти особистості в цілому. Окремі випадки, що ставали надбанням громадськості, трактувалися як дії маніяків або карних злочинців. Лише останніми роками суспільство починає усвідомлювати катастрофічні масштаби проблеми.

 Закон України «Про попередження насильства в сім’ї»

Так, зокрема, Харківський центр жіночих досліджень розробив проект закону «Про попередження насильства в сім’ї», який 17 листопада 2001 року був прийнятий Верховною Радою України. Прийняття цього закону дозволило вирішити цілий ряд проблем. Уперше на законодавчому рівні було закріплено поняття насильства в сім’ї, визначено, які органи здійснюють заходи щодо попередження насильства в сім’ї, яким чином реагують державні органи, коли насильство вже відбулося, якою є відповідальність за вчинення таких дій.

Найбільш гостро проблема насильства в сім’ї постає перед неповнолітніми громадянами. Це пов’язано здебільшого з вразливістю та необізнаністю дітей. Вразливість дітей до насильства пояснюється їх фізичною, психічною та соціальною незрілістю, а також залежним (підлеглим) становищем по відношенню до дорослих, незалежно від того, чи є це батьки, опікуни, вихователі, вчителі. Нерідко буває важко виявити, чи мало місце в ситуації насильства в сім’ї психологічне насильство, чи справа обмежувалася лише фізичним або економічним насильством. Тому створення індикаторів психологічного насильства в сім’ї щодо дітей і використання їх у практиці роботи міліціонерів та соціальних робітників є дуже важливим.

Згідно чинного законодавства, психологічне насильство в сім’ї проявляється в образах із використанням лайливих слів та криків, які принижують честь і гідність члена сім’ї, образливих жестах із метою приниження члена сім’ї або тримання його в атмосфері страху. Психологічне насильство проявляється також у брутальному ставленні до родичів чи друзів члена сім’ї; шкоди, що її спричинено домашнім тваринам; у знищенні, пошкодженні, псуванні або приховуванні особистих речей, предметів, прикрас тощо.

Ознаками такого насильства над дітьми можуть слугувати:

- замкнутість;

- демонстрація повної відсутності страху;

- неврівноважена поведінка;

- агресивність, схильність до нищення й насильства;

- уповільнене мовлення, нездатність вчитися;

- надто висока зрілість та відповідальність у порівнянні зі звичайними для цього віку;

- уникання однолітків, бажання гратися лише з маленькими дітьми;

- занизька самооцінка;

- тривожність;

- намагання справити враження людини, що живе в злиднях;

- демонстрація страху перед появою батьків;

- страх фізичного контакту, острах іти додому;

- депресія, спроби самогубства;

- уживання алкоголю або наркотиків;

- психосоматичні хвороби, на кшталт болю в животі (неврастенії);

- нав’язливі страхи (фобії);

- насильство по відношенню до свійських тварин, та взагалі до більш слабших істот;

- почуття провини за отримання фізичних ушкоджень;

До різновидів психологічного насильства над дітьми, зокрема, належать:

1) використання «привілеїв» дорослих:

- поводження з дітьми як із рабами чи слугами;

- покарання, поводження як із підлеглими;

- поводження як із своєю власністю;

- відмова повідомляти про рішення, що стосуються відвідин та опікунства;

2) залякування:

- використовування своїх переваг — росту, розмірів та сили;

- навіювання страху за допомогою розповідей, дій, тестів, поглядів;

- крики, стресогенна поведінка;

- жорстокість щодо інших істот;

- погрози покинути дитину; самогубства; заподіяння фізичної шкоди;

- шкоди іншим людям, тваринам, рослинам тощо;

- погрози розлюбити дитину;

-   загроза суворого покарання Богом, судом, міліцією, школою, спецшколою, притулком, родичами та психіатричною лікарнею;

- приниження;

-  використання скарг для тиску на дитину;

-  використання дітей у якості довірених осіб;

-  крики;

-  непослідовність;

- присоромлення дитини;

- використання дітей у конфліктах між батьками;

-»торговельна» поведінка одного з батьків щодо любові до дитини;

Як відрізнити насильство в сім’ї від конфлікту

Часом доволі непросто відрізнити насильство (передусім психологічне) від конфліктних ситуацій, спорів, що виникають у кожній сім’ї та не становлять загрози подальшому розвитку здорових стосунків. У такому випадку для визнання факту домашнього насильства слід звернутися до його ознак:

- умисність (з наміром досягнення бажаного результату);

- спричинення шкоди;

- порушення прав і свобод людини;

- значна перевага сил (фізичних, психологічних, пов’язаних із вищою посадою тощо) того, хто чинить насильство.

Якщо в діях немає хоча б однієї з чотирьох наведених ознак, вони не є насильством. Наприклад, якщо немає порушення прав і свобод людини, це не насильство, а правомірне застосування сили.

Конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що може призвести до активних дій, ускладнень, боротьби, що супроводжуються складними колізіями.

Конфлікт не містить вище перелічених ознак. Ескалація конфлікту може призвести до насильства, але не завжди призводить.

Межу можна визначити так: якщо подружжя розв’язує конфлікти на засадах компетентності, тобто виходячи з того, хто краще розуміється на тому чи іншому питанні, про насильство не йдеться. Натомість ситуації, коли основним способом розв’язання спірних питань стає принцип «хто сильніший, той і має рацію», або коли головною метою є не так справжнє розв’язання проблеми, як доведення власної правоти за будь-яких умов і в будь-який спосіб, стають сприятливим підґрунтям для виникнення насильницьких стосунків.

Отже, різниця у тому, що насильство є результатом свідомих дій кривдника, підкріплене агресією і бажанням завдати шкоди, а не прагненням розв’язати спір. Для того щоб визначити, чи маємо справу саме з цим видом насильства, потрібно знайти всі чотири ознаки цієї дії.

Психологічні поради учасникам АТО та їхнім сім’ям

 Багато бійців повертаються із зони АТО з величезним багажем психологічних переживань, зміною стилю поведінки, що безпосередньо пов’язано з бойовими рефлексами, придбаними в результаті життєво небезпечних ситуацій.

Успішна психологічна реабілітація військових ґрунтується на трьох “китах”:

- спілкування,

- прийнятті ветерана таким, яким він є,

- допомога фахівця.

Приготуйтеся, що боєць, який повернувся із зони бойових дій,  вже інша людина, яка отримала унікальний досвід. Його потрібно прийняти разом із новими поглядами, знайомствами, проблемами, страхами і, можливо, проявами агресії.

При проявах агресії на словах, говоріть із людиною спокійно. Своєю поведінкою, інтонацією і реакцією дайте зрозуміти, що усвідомлюєте, як йому важко. Якщо прояви агресії супроводжує зловживання алкоголем, негайно зверніться до лікаря та психолога. Спиртне гарантує непередбачуваність у будь-якому стані.

Імовірність того, що насильство у вашій сім’ї наростатиме й ставитиме жорстокішим, доволі висока. При першому випадку фізичного чи сексуального насильства викликайте правоохоронців, а потім зверніться до фахівців — юриста та психолога. Не залишайтеся наодинці з проблемою — сама вона не мине, а, ймовірно, тільки ускладнюватиметься.

Зараз діє багато програм, упроваджуються нові корекційні програми для чоловіків, які хочуть навчитися жити без насильства. Якщо боєць не хоче йти до психолога або психотерапевта, хоча потребує їхньої допомоги, то фахівець сам має прийти до нього. Знайдіть спосіб, аби у вашому колі спілкування з’явилась людина, що встановить довірчі взаємини з бійцем і допоможе йому усвідомити деякі моменти в його поведінці. Якщо людина не хоче йти до психолога, але готова йти на сповідь до духівника, йдіть до церкви.

Куди звертатися по допомогу у випадку проявів насильства

         Якщо член сім’ї вчиняє насильство, по допомогу можна звернутися:

- до поліції за номером 102 або до дільничного інспектора за місцем проживання;

- до відділу сімейної та гендерної політики Департаменту соціального захисту;

- до Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді;

- до Служби у справах дітей;

- до місцевого Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги;

- до представника Управління забезпечення прав людини Національної поліції;

-  до медичних закладів системи охорони здоров’я;

-  до громадських організацій, які надають допомогу постраждалим від насильства.