Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів відзначається 11 квітня за ініціативою ООН.
h_ua_den_uznikov
11 квітня 1945 в’язні Бухенвальду підняли інтернаціональне повстання проти гітлерівців, і вийшли на волю. Здається, так давно це було. Але тільки не для тих, хто пройшов крізь жахіття фашистських катівень. Біографії цих людей — це справжні уроки мужності для молодого покоління.
Всього на території Німеччини та окупованих нею країн діяло більше 14 тисяч концтаборів. За визнанням самих есесівців, в’язень, тривалість життя якого в таборі складала менше року, приносив нацистам майже півтори тисячі рейхсмарок чистого прибутку.
За роки другої світової війни через табори смерті пройшли 18 мільйонів чоловік, з них 5 мільйонів — громадяни Радянського Союзу.

Уманська яма

Влітку 1941-го в західній частині Умані гітлерівці заснували концтабір. Він був один з перших на території колишнього СРСР. На тому місці до війни знаходилась індича ферма, а пізніше глиняний кар’єр. Його глибина сягала 7 метрів, ширина 300 м., а довжина — близько 1 км. Німці звозили до нього радянських військовополонених і тримали їх під відкритим небом. Тому в народі так і назвали цю територію – Уманська яма.

01

Перші військовополонені концтабору – це бійці 6-ої та 12-ої радянських армій. За даними німецького командування, 14 серпня 1941 року полоненими Уманської ями були близько 50 тис. радянських солдатів. На околиці міста, в Сухому Яру, розстріляли більше 13 тисяч уманських євреїв. Іще декілька тисяч уманчани вивезли на примусові роботи до Німеччини. Пізніше до концтабору приводили людей звідусіль.

Умови проживання полонених Уманської ями були жахливі. Перші дні людей не годували взагалі, води не було. Полонені повипивали всі калюжі. Почали їсти глину. Потім вона збивалась в шлунках і люди помирали в страшенних муках.

Щоранку фашисти викидали тіла померлих полонених на край ями і тренувались в стрільбі по них з автоматів та пістолетів.

Через декілька днів на краї ями поставили кілька трофейних кухонь. Щойно кухні задиміли, як голодні люди кинулись до них. Німці відкрили вогонь з кулеметів.

Надалі полонених годували стравами, приготованими на тих польових кухнях. Проте їжі вистачало лише на 2 000 людей, включаючи охоронців в’язнів. Полоненим видавали по буханці хліба на 6 чоловік. Часто під час роздачі наїдків виникали сутички, це було свого роду забавкою для німецьких охоронців.

З перших же днів німці щодня брали по кілька полонених «для очистки міста». Але потім виявилось, що машини, якими вивозили людей для цих цілей, були лише душогубками, «машинами смерті». Кузова в них були криті, і всередину кожного з них підвели вихлопні труби. На кінець поїздки майже всі полонені, які знаходились в такому кузові, приїжджали мертвими.

Одного разу пройшов холодний дощ. Аби хоч трішки зігрітися, люди почали видовбувати в стінах кар’єру невеликі печерки, і залазили в них, щоб сховатися від негоди. Через деякий час всі ті схованки завалилися і тих, хто не встиг з них вилізти, схоронило під глиною.

По периметру Уманської ями встановили сторожові вежі, з них охоронці мали вести обстріл усіх, хто намагався підібратися до табору. Незважаючи на це, табір постійно з усіх боків обступали жителі міста. До країв ями підходили діти, жінки, старі люди. Час від часу охоронці відкривали по них вогонь – іноді просто заради забавки. Але люди продовжували стояти і вдень, і вночі. Вони усілякими способами намагались передати полоненим хоч трохи їжі та води.

До коменданта концтабору щоранку приходили жінки, дівчата і просили звільнити своїх братів та чоловіків. Часто просили за зовсім незнайомих їм людей, видаючи їх за своїх родичів. Командування табору та охорону підкупали усім: золотими монетами, прикрасами, натільним хрестиками. Згодом, коли усі коштовності уже повимінювали, в хід йшли шнапс, сметана, інші продукти. Німці були надзвичайно прихильні до усіляких хабарів. А отримавши підкуп, тримали слова – полоненого, за якого сторгувались, обов’язково відпускали.

Час від часу в’язнів під конвоєм переправляли до інших місць. Під час таких переправ уманські жінки буквально вривались в колону з полоненими, передавали їм продукти та речі. Одному з них, начальнику застави 97-го Черновицького прикордонного загону Андрію Грабчаку молоденька уманчанка буквально тицьнула в руки цивільний одяг. На ходу він зумів перевдягнутися і вільно розчинитися в натовпі. Йому вдалося перейти фронт, а згодом стати організатором партизанського руху на Житомирщині. Пізніше навіть став він Героєм Радянського Союзу. І значна заслуга в тому, що він зумів вибратися з німецького полону – саме тієї невідомої молодої дівчини з Умані.

Якось частину полонених табору погнали під конвоєм на Вінницю. Комендант підізвав селянина, що якраз проходив повз тієї колони, сказав йому російською мовою, що німці нагодувати в’язнів не можуть, і, якщо це зроблять селяни, заперечувати не будуть. Наступного дня колона дісталась до однієї лісопилки. Біля неї стояло багато підвод з харчами. Їх усіх зібрали для в’язнів табору місцеві селяни. Кожному з полонених давали по великому шматку свіжого запашного хліба, 10-15 картоплин, воду. Жінки просили, аби все одразу не їли, а розтягнули хоч на кілька разів. Але голодні люди ніяких слів не чули. Єдине, що бачили і чого хотіли — їсти, їсти і ще раз їсти…

Як настав час шикуватись знов в колону після такого частування, третина полонених не підвелися з землі, на якій сиділи і їли. Виснажені шлунки прийняли їжу за отруту, людей, що з незвички переїли, неможливо було врятувати. Німці дуже розсердилися, відкрили по селянах вогонь. Кричали, що ті своїми руками погубили своїх же людей.

Один з полонених Уманської ями — лікар Борис Маркович. Видав себе за «фольксдольча», він домігся права безперешкодного виходу в місто з групою лікарів. Безперечно, він міг би зникнути у будь-який день. Але його група завжди поверталася назад. Вони несли в табір продукти і медикаменти. А ще одного разу вони принесли кілька перукарських машинок, як врятували життя багатьом командуючим. Справа в тому, що політруки і командний склад Червоної армії мали чуби. По них німці і виявляли комісарів і командирів. Їх чекала неминуча смерть. Маючи перукарські машинки, група Марковича поголила голови майже всіх офіцерів і комісарів.

Група фармацевта Олександра Сомова також безперебійно постачала в Уманську яму медикаменти для поранених.

Це далеко не всі історії про сміливих полонених Уманської ями та відважних уманчан, які їм допомагали…

Зараз на місці колишньої Уманської ями знаходиться братська могила. Імена похованих довгі роки ніхто не знав. Гриф «таємно» зняли лише недавно, у 2005 році.